православные песни

главная >> святыни и монастыри Подолья >> монастыри
Грановський монастир
25 червня із року в рік, коли розквітає пахуча липа, а все навкруги міниться літніми барвами, із ближніх і далеких сіл їдуть і йдуть пішки віруючі православні християни до Грановського монастиря. Так було вже не одне століття і так буде надалі. У цей день у Свято-Успенському храмі відбувається особливе богослужіння — величання святого Онуфрія. Після служби і святкової трапези прихожани повертаються до своїх осель, несучи цілющу воду із монастирської кринички, напередодні освячену ігуменом Левом.

 

Раніше Грановський монастир був осередком православної віри на Гайсинщині. Він має свою неповторну багатовікову історію.

За розповіддю ігумена Лева, понад п’ятсот років тому в тій місцевості були дрімучі ліси. За вісім кілометрів від Грановського замку біля невеликого болота поселились монахи, а у його верхів’ї викопали криницю і освятили на честь Онуфрія.

В навколишніх селах побутує декілька легенд про походження монастиря, про святість і цілющість Онуфріївської криниці. За однією з них, понад п’ять століть тому на місці майбутнього монастиря оселився афонський чернець Онуфрій. За народним переказом, страждаючи від спраги, чернець викопав джерело, прохолодна вода якого відновлювала сили і дарувала зцілення тим, хто приходив з молитвою до святого місця. Згодом у Онуфрія з’явились одновірці — так і зародився чоловічий монастир.

В архівних документах дати заснування обителі немає через брак документів. Але відомо із донесення 1773 року Вислоцького князю Чарторійському, воєводі руському, володарю грановських і меджибожських маєтків, що ще під час повстання Богдана Хмельницького зайшов сюди, в Гранів, із Волощини православної віри чернець. Через деякий час він знайшов собі іншого і вони спільними молитвами і працею збудували церкву й житло. Згодом до них приєдналось ще декілька чоловіків. На основі цього донесення можна вважати, що це братство було засноване православними ченцями близько половини ХVІІ століття.

У записах 1890 року збе- реглась така народна розповідь про створення обителі. Раніше ту місцевість, яка оточує Гранов, заселяли козаки. Вони попросили Чарторійського дати їм місце для побудови монастиря, із умовою, що ченців знайдуть самі. Князь погодився — й таким чином був збудований православний Грановський монастир. Пізніше уніати, зібравши різний люд, несподівано напали на монастир і вирізали ченців — і лише троє врятувались. Так Гранівський монастир перетворився на базіліанський кляштор, який не мав достатнього забезпечення і у 1744 році був приєднаний до Шаргородського.

У 1795 році протоієрей Григорій П’єржинський знову возз’єднав обитель з Православ’ям. Із його повідомлень відомо, що документів про її створення немає, але заснована вона Миколою Синявським (дідом князя Чарторійського). Відомо, що настоятель Мелетій забрав документи монастиря, видані Синявським, і пішов до Києва, де й спочив. Із православного братства народ запам’ятав Феодосія й Пантелеїмона.

На місці старої дерев’яної церкви, що згоріла у 1767 році, базиліани збудували нову на честь Преображення Господнього. Збудували із дуба, покрили гонтою, зверху — три визолочених металевих хрести. Іконостас був досконалої різьби і живопису. Дзвіниця з п’ятьма дзвонами. У монастирі було шість келій під одним дахом.

У 1796 році настоятелем обителі став ієромонах Філарет. На початок ХХ століття у монастирі було три церкви: стара дерев’яна Преображення Господнього, де знаходилась чудотворна ікона прп. Онуфрія, покрита мідною посрібленої ризою; тепла церква на честь святого Онуфрія, збудована з братським корпусом у 1843 році; головна церква — кам’яна з п’ятьма куполами та чотирьох’ярусною дзвіницею. В цьому храмі був один престол в ім’я Пресвятої Богородиці. Церква була заснована 20 червня 1862 року з благословення Подольського архієпископа Іринарха, а освячена 24 серпня 1867 року святителем Леонтієм. Окрім трьох храмів в обителі були будинки: для настоятеля, трапезна, келії для ченців, три кімнати для приїжджих, господарські будинки. Угіддя: присадибної землі під будівлями, садом й городами 8 десятин 88 сажнів; чимало орної землі належало монастирю в Ольгопільському повіті.

У 1890 році у монастирі були: настоятель, п’ять ієромонахів, двоє ієродияконів, двоє ченців, двадцять один послушник.

...Після 1917 року ритм розміреного життя змінюється. В період наступу атеїзму — у 1930 році — осередок православної віри закрили. Безбожники знищили багатий сад, виноградники, розібрали будівлі й одну церкву, обікрали інші. Біля монастиря на той час був чималий хутір, що мав школу, клуб. Очевидно, ченці вирощували тутових шовкопрядів, бо на околицях було організовано радянське господарство шовківництва.

Під час Великої Вітчизняної війни знищена ще одна церква. В повоєнний період служба Божа поновлюється, монастир заселяється ченцями. Та пильні органи радянської влади організували справу проти настоятеля Антонія. У 1965-1967 роках обитель закрили. Почалось останнє грабування — розкрадали ікони, книги, вивезли невідомо куди велику монастирську бібліотеку. Можливо, що доля цього храму була вже вирішена, якби Іван Подолян, рахівник сільради с. Митків (нинішній директор школи) не підняв свій голос на його захист. Іван Захарович написав статті до обласних газет, лист до Кабінету Міністрів УРСР, підкреслюючи, що останній храм Грановського монастиря гине через бездоглядність, висловився за збереження церкви і створення в ній музею. Шумовиння з Києва пішло у Вінницю, а згодом — в Гайсин. Райком партії вирішив, що створювати музей економічно невигідно, але зберегти храм варто. Відтоді на храмові з’явився пам’ятний знак: «Архітектурна пам’ятка УРСР. Грановський монастир 1875 рік. Охороняється законом».

Ось так, переживши буремні й тяжкі роки поневірянь, війн, революцій, політичних катаклізмів, із колись славетного монастиря залишилась жити лише одна церква. Але яка!

У 80-х роках повертається до служіння скривджений отець Антоній. Його змінюють інші. Нині в храмові Божу службу править лише один чернець. Вже старенький...

Жителів монастирського села — Тишківської Слободи — з кожним роком меншає... Але й понині тягнуться люди з чистою душею до храму — цього життєдайного джерела православної віри. Ще й понині з далеких сіл старенькі йдуть на прощу в Монастирок. По неділях тут малолюдно, але на Великдень і Спаса — багато прихожан. На свято Онуфрія їдуть і йдуть з Гайсина, Теплика, Умані... Знають дорогу до храму істинні християни з Одеси, Києва, навіть Харкова.

Це благодатне місце ніколи не було і не буде безлюдним: чотирма дорогами до нього йдуть очиститись, посвітлішати розумом і подобрішати душею.

Іван ГОНЧАРУК, вчитель.
Гайсинський район

 

творческое объединение
"От сердца к сердцу"

расписание поездок

отчет